logo


Допомога жертвам психологічного терору в дитячих колективах

Цькування, приниження, побиття дитини іншими дітьми стало буденною реальністю нашого суспільства. Та ми, дорослі, маємо не просто продовжувати захищати дітей, що піддаються психологічному насиллю, коли це стає публічним, а й вчити дітей як це помічати завчасно, яким чином на це реагувати, як поводити себе, як протистояти та запобігати цьому хронічному жахіттю. Що робити, коли жертва стоїть на межі своїх сил і відчуває страх, безвихідь, самотність, глибокий біль?

Цькуванню піддається дитина, яка відрізняється від решти дітей (або від тієї дитини, яка є ініціатором і намагається встановити свій авторитет через психологічний терор). Відмінності можуть бути у зовнішньому вигляді, поведінці, цінностях або поглядах, стосунках з дорослими. Іноді педагоги мимоволі самі спонукають учнів до буллінгу.  

Під тиском може опинитись будь-хто та найуразливішими до психотерору є:

-       емоційно чутливі, ніжні, тривожні діти зі слабкою нервовою системою, які легко ображаються, беруть усе близько до серця, не впевнені у собі. Таким дітям, як правило, дуже важко дати відсіч своєму кривднику або відстояти свої психологічні кордони;

-       діти, які «всіх розуміють», емпатичні, терплячі, яких привчили «думати про інших, бо «я» - остання буква алфавіту». Вони не відчувають, що мають право на самозахист або не знають як захистити свої права;

-       діти, які бурхливо реагують на образи (плачуть, червоніють, намагаються щось зробити у відповідь але у них це не виходить) або слабкі фізично (повільні, з труднощами у координації рухів, незграбні);

Керівники гуртків, батьки мають бути уважними до дітей з якими у них стосунки і вміти вчасно помітити ознаки негаразду. А це коли дитина раптом стає:

-       тривалий час сумна, похмура, неговірка, пасивна, намагається усамітнитись;

-       відлюдькувата, роздратована, зривається від дрібниць;

-       стривожена, налякана, заплакана;

-       вигадує відмовки (хвороби), привід не йти до школи/групи або відмовляється ходити до школи/групи, брати участь у колективних заходах, прогулює, тікає;

-       обирає «нелогічні» шляхи до школи/дому;

-       втрачає інтерес до навчання, погіршуються оцінки, частіше отримує зауваження від вчителів/вихователів;

-       погіршується апетит, сон, зовнішній вигляд;

-       приховує певні частини тіла, тримає дистанцію, «закриває» свої соцмережі або гаджети від дорослих;

-       трапляються маленькі негаразди: «випадково» забруднений/розірваний одяг, зіпсовані/зламані/загублені речі тощо;

-       частіше просить кишенькові гроші або на шкільні витрати.

Проблема психологічного терору має вирішуватись комплексно, на рівні керівництва закладу із залученням психологічної служби закладу, починаючи від організації ефективного класоводства до впровадження спеціальних соціо-психологічних тренігових групових і індивідуальних програм, заходів. 

Але, якщо проблема вже на порозі: рятуйте дітей не чекаючи «змін з гори». І в першу чергу то має бути відверта, спокійна, дружня розмова з дитиною, яка постраждала. Діти-жертви соромляться говорити про те, що з ними відбувається. І той сором є великою перепоною на шляху відвертості. Іноді діти-жертви щиро звинувачують у тому, що столось себе. Відчувають себе нікчемами, безпорадними та вважають, що «з ними щось не так».Тому розмовляючи з такою дитиною потрібно бути дуже уважним і делікатним у висловах.

Варто обрати зручний час і сказати, що ви помічаєте, що щось не так. При цьому детально опишіть, які саме зміни в дитині ви бачите, але не давайте тому оцінок. Під час цієї розмови не місце сарказму, жартам або повчанням. Формулюйте відкриті питання, щоб дитина не могла на них відповідати «так» чи «ні». До прикладу:  «я бачу, що ти якийсь сумний останнім часом. Відчуваю щось сталося. Що засмутило тебе? » або «ти не хочеш іти у школу останнім часом і навіть намагаєшся виглядати хворим, щоб залишитися вдома, коли ти зовсім не хворий. Якщо в школі відбувається щось погане – давай поговоримо про це».

Будьте терплячі. Розкажіть, як ви пережили жорстоке ставлення з боку інших. Якщо дитина розповість вам про випадки буллінгу, які обурять вас, змусять  відчути образу,  гнів – не поспішайте реагувати стрімголов. Проявляйте (вербально і невербально) спокій, емпатію, підтримку. Більше слухайте, ніж говоріть, дайте можливість дитині розказати усю історію, не перебивайте.  Можете додати позитиву і похвали: «а це ти вдало відповів/зробив!», «я б почувався/вчинив так само» або «про таке важко говорити, але як добре, що ти цим зі мною поділився. Разом ми зможемо подолати ці труднощі». Дайте дитині відчути, що її розуміють, у неї є підтримка і що вона має право на свої почуття, переживання. Переконайте в тому, що ніхто не заслуговує бути жертвою буллінгу.  

У момент, коли дитина вам розкривається, не біжіть одразу розбиратися з батьками кривдника або з учителями. Дайте собі час для того, щоб емоції відійшли на другий план і ви почати розмірковувати тверезо. Для початку нехай дитина висловить свої почуття, а ви побудьте з ними. Так дитина буде знати, що ви приймаєте не лише її «успіхи», її «хорошу» частину, а і у часи негараздів, приниження, труднощів. Значить вона може завжди вам все розповісти і це буде безпечно. Це про довіру.

Команда Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в рамках інформаційної кампанії поширює наступні рекомендації:

1. Впершу чергу заспокойтесь, і тільки після цього починайте розмову з дитиною.

2. Дайте відчути, що ви поруч, готові підтримати та допомогти, вислухати та захистити.

3. Запевніть дитину, що ви не звинувачуєте її у тому, що відбувається, і вона може говорити відверто.

4. Пам’ятайте, що дитині може бути неприємно говорити на цю тему, вона вразлива у цей момент. Будьте терплячими.

5. Спробуйте з’ясувати все, що зможете, проте не повторюйте ті ж самі запитання по декілька разів, допитуючись.

6. Запропонуйте подумати, які дії допоможуть дитині почуватися у більшій безпеці зараз (наприклад, бути певний час ближче до дорослих, не залишатися після уроків тощо).

7. Розкажіть дитині, що немає нічого поганого у тому, щоб повідомити про агресивну поведінку щодо когось учителю або принаймні друзям. Поясніть різницю між “пліткуванням” та “піклуванням” про своє життя чи життя друга/однокласника.

8. Спитайте, яка саме ваша допомога буде корисна дитині, вислухайте уважно. Можливо ви запропонуєте свій варіант. Це допоможе розробити спільну стратегію змін.

9. Пам’ятайте, що ситуації фізичного насилля потребують втручання з боку батьків та візит до школи.

10. Спільно з дитиною шукайте нові способи реагування на ситуацію булінгу.

11. Обговоріть, до кого дитина може звертатися по допомогу у школі: до шкільного психолога, вчителів, адміністрації, дорослих учнів, охорони, батьків інших дітей.

12. Важливо усвідомити, чому саме дитина потрапила у ситуацію булінгу. Рекомендуємо з цим звернутися до дитячого психолога.

13. Підтримайте свою дитину у налагодженні дружніх стосунків з однолітками.

14. Поясніть дитині, що зміни будуть відбуватися поступово, проте весь цей час вона може розраховувати на вашу підтримку.

Приділяйте увагу підтримці, допомозі постраждалим, а не демонстративним покаранням винних.   

Варто пам’ятати, що всі сторони конфлікту потребують деякого часу, щоб скорегувати свою поведінку. Якщо ж ваша дитина виявилась кривдником – це окрема, але не менш важлива і складна тема, до якої ми ще повернемося і яка потребує вдумливого вирішення.

У разі виникнення питань з теми ви завжди можете звернутися за консультацією до психологічної служби РЦЕНТУМ.

 

Корисні посилання:

http://www.stopbullying.com.ua/

https://www.unicef.org/ukraine/ukr/media_31252.html

 

Корисні посилання