logo


Питання як спосіб навчити дитину мислити

«І якщо ви послухаєте питання і відповіді, які оточують вас в житті, ви почуєте, що люди займаються всім, чим завгодно, тільки не відповідають на питання. Одна з найсерйозніших причин такої поведінки - бажання захистити себе, тому що істина часто болюча»

Оскар Бреніфье. Французький письменник, експерт ЮНЕСКО, директор Паризького інституту практичної філософії, основоположник теорії і практики філософського консультування. Спеціаліст з дитячого розвитку.

Завдання батьків та вчителів не просто давати дітям готові відповіді на будь-які, навіть найскладніші і філософські питання, а з малих років розвивати в них здатність думати: аналізувати, розмірковувати і знаходити відповіді на питання самостійно.

1. Часто вагомою перешкодою до того, щоб діти привчалися думати стає нетерпіння їх батьків, вчителів. Якщо ж ви хочете, щоб ваша дитина навчилася мислити, вам потрібно вміти проявити терпіння. Коли ви задаєте дитині питання, вона може відповісти на нього не відразу, сказати "не знаю". Якщо ви нетерплячі – будете говорити за дитину (особливо якщо вважаєте, що все знаєте).

Приклад з життя: на пряме звернення до дитини «як тебе звати?» відповідь поспішає дати її мама. На запитання «чому ви відповідає за дитину?» мама каже "вона (дитина) соромиться". Ця мама нетерпляча і вважає, що все знає (знає, як звуть її дочку і що та соромиться). Все. Навіщо чекати 30 секунд, просто щоб подивитися, що скаже чи зробить її дочка? Така мама елементарно не може створити простір, де б дитина проявила себе.

2. Задаючи питання дитині варто бути неосвіченим. Коли ви задаєте дитині питання (а питання - це ключ до того, щоб спонукати дитину до мислення), потрібно наче «не знати» відповіді на них (навіть якщо насправді ви ці відповіді знаєте) і зосередитись на самому процесі розмірковування дитини, супроводжувати її пошуку відповіді. Інакше ви скоріше вимагаєте від неї висловлювати лише то, що особисто ви вважаєте правильним. Це не вчить думати і не вчить шукати пізнання. Це вчить пристосовуватись і бути обмеженим.

Приклад з життя: якщо ви питаєте дитину, скільки буде два плюс два і хочете у відповідь почути тільки чотири, це перевірка знань. Але це не запитування, не мислення і не навчання мислити. Запитайте дитину "скільки буде два плюс два?". Коли вона відповість (незалежно від правильності відповіді), запитаєте, як вона дійшла цього висновку? Іноді це буває цікавіше, ніж просто відповідь "4". Перевірити, чи вивчила дитина урок, і чи думає вона – два різних завдання.


3. Всі мами і тата, а також вчителі хочуть виглядати ідеальними в очах своїх дітей. А найменший привід відчути себе не достатньо досконалим/хорошим/умілим/розумним викликає велике напруження і розчарування. Тому дорослі часто уникають змістовних бесід з дітьми, з глибоким зануренням у тему через відкриті цікаві запитання-відповіді, бо для них це певний ризик втратити образ більш знаючого, образ експерта; ризик показати свою недосконалість.  Допоки батьки зосереджені на своїх власних жахіттях перфекціонізму дитина або задовольняється шаблонними відповідями, або залишається без відповідей взагалі і тому не просувається на своєму шляху творення думки. Або шукає відповіді «на стороні». Що потенційно ховає в собі багато труднощів (до прикладу, ті ж самі спільноти в соцмережах).

На противагу тому відкрита, щира бесіда дорослого і дитини, як двох повноцінних партнерів у пошуку відповідей (коли обидва мають право на помилку) сприяє розвиткові мислення дитини. Для цього дорослий має бути вільним від остраху втратити свій авторитет.

4. Продовження проблеми ідеальності – надмірні очікування дорослого щодо дитини. Дорослі (батьки, вчителі) постійно чинять тиск на дітей, щоб ті досягали того, що від них очікується. До того ще й у визначений час та місце. Добре мати високі моральні цінності або ґрунтовні знання і прагнути передати їх дитині!  Але іноді це прагнення стає надмірним, переходить межу і стає засліплюючою одержимістю. У цей час зі сцени стосунків зникає дитина (і її благо) і головною постає одержимість дорослого до досягнень дитини. Так, наче сама дитина вже не важлива, не цінна сама по собі. Важливими і цінними стають лише її здобутки та успіхи.

Приклад з життя: батько хоче, щоб його син був кращим у класі. Але в класі 30 дітей, і від кожної дитини його батьки хочуть, щоб він/вона теж був кращим. Тут невелика логічна проблема, ви бачите? Всі не можуть бути кращим. Хтось повинен прийняти, що його дитина буде другим або навіть номер 30. Але у тата є рецепт для сина: все, що йому (синові) потрібно – більш стараніше вчитися. Так дитина формується такою, що нездатна прийняти невдачу, бо її саму не приймають «з невдачею». Потім ми маємо багато підлітків, які накладають на себе руки через невдалі іспити. Батько каже: "Я просто хочу, щоб моя дитина була щаслива". Швидше за все той батько сам не дуже щасливий і він сподівається, що дитина буде щасливим замість нього. Корисно бачити в дитині окрему, гідну поваги особистість (навіть якщо вона не №1), а не продовження себе кращого.

5. Ускладнення – типова проблема мислення. Через те, що дорослі схильні ускладнювати деякі речі, вони вважають за краще не говорити з дитиною на певні теми «складні» теми. Обмежуючи тим самим дитину. Не говорячи вже, що то є демонстрація зверхності і певне приниження гідності дитини. Висловлюватись варто простими, зрозуміли дитині словами, лаконічно і прямо. Ще здавна казали – охайність думки виражається у її простоті.

Приклад з життя: часто в сім'ях не говорять з дитиною про брехню, статеве життя, вживання наркотичних речовин або говорять про це тільки тоді, коли хочуть посварити, присоромити, покарати. Це тому, що батьки забарвлюють ці теми в надмірно жахливі фарби, табуюють їх і не можуть висловитись простою мовою.

6. Вміння бути гнучкими у розмові з дитиною. Потрібно весь час вигадувати нові питання, час від часу повертатися назад, питати одні і ті ж речі по-іншому, з іншого кута зору. Якщо дорослий не буде гнучким, то він втратить контакт з дитиною і не досягне результату – розвинути у дитини навичку мислити.

На останок. Чому іноді дорослим не подобається говорити з дітьми і вони наче уникають цього? Бо це може бути болісно. Дитина щось відкриває, для неї це важливо, але це не завжди тільки приємне. Це «щось» викликає гаму емоцій з якими не знаєш, що робити: здивування, острах, відразу, сум’яття, сором тощо. Зі сторони це може виглядати як маленька драма, але драма - це також спосіб навчання. Не потрібно боятися драми. Дорослий має бути поряд з дитиною під час переживання тієї драми, має допомогти дитині впоратись з тими почуттями.

З повагою,

Малишева К.Г.

 

Корисні посилання